Сторінки історії
«Як я ставав Заслуженим тренером!»
Вірменський дебют
Боднар М.М.
В 2000 році після чергового чемпіонства Сергія Федорчука на чемпіонаті України у віковій категорії до 20 років, я з нетерпінням чекав чемпіонату світу в Єревані, і сподівався, все-таки, поїхати вперше за кордон на міжнародний чемпіонат в якості тренера. Хоча Сергій з 1997 по 1999 роки кожного року ставав чемпіоном України, на світові та Європейські першості їздив виключно сам, на тренера коштів не знаходилось. Але пошук коштів у Вінниці поки не увінчувались успіхом. І ось, о щастя, дзвінок з Міністерства спорту України і пропозиція, очолити збірну команду України в якості тренера на чемпіонат світу в Єревані, зі всіма витратами на відрядження. Але збірна України складалась всього з двох спортсменів, так як чемпіонат у віковій категорії до 20 років, як і зараз, проводився в інші строки, ніж чемпіонати у вікових категоріях до 8, 10, 12, 14, 16 та 18 років, тому у Вірменію їдуть тільки чемпіони України: Федорчук та харків’янка Анна Ушеніна – чемпіонка України серед дівчат, яка була тоді ще нікому не відомою молодою шахісткою, нині – міжнародний гросмейстер, член збірної команди України серед жінок, одна з найкращих шахісток світу. Тому особливих труднощів в організаційних питаннях та питаннях підготовки я не бачив.
В заплановані строки літаком Київ – Єреван ми піднялись в небо. Влаштувались у солідному готелі в очікуванні старту відповідального змагання. Хочу зауважити, що уряд Вірменії дуже підтримує наш інтелектуальний вид спорту, розуміючи, що шахи – це розум нації. Тому і проживання, і харчування, а, головне, умови для гри були на дуже пристойному рівні. Сучасний шаховий клуб імені Тиграна Петросяна хоча й не велика споруда, але дуже компактний і зручний. Шахісти змагались на першому поверсі круглого залу, а от глядачі, батьки та тренери могли спостерігати за перипетіями боротьби з другого поверху, де все було видно, як на долоні, і гравців і, навіть, позиції. Отож, одне задоволення. Вразили вірмени: приязні, спокійні, доброзичливі, гостинні люди. Спілкуючись з учасниками та гостями турніру, я потоваришував з братом одного з гравців і він, не шкодуючи свого часу, показував мені визначні місця столиці Вірменії, а також запрошував приїхати до нього в гості (його сім’я буде дуже рада!), у будь-який, зручний для мене, час. А двоє юнаків, з якими ми із Сергієм заприятелювали, майже щодня приходили до нас в готель з подарунками: вірменськими ласощами і, навіть, пригощали мене знаменитим, ще союзним коньяком, який мав більше 10-ти років витримки. Ми, навзаєм, пригощали їх українським салом, смакуючи яким, нові друзі були у захваті. Вразили мене невеликі «золоті базари», яких було дуже багато. Вони нагадували наші стихійні продуктові ринки на Космонавтів чи Київській, але торгували там виключно виробами із золота.
А тепер повернемося до змагання. З усього світу з’їхалось близько сотні юнаків та 60 дівчат. Всі учасники – чемпіони своїх країн, досвідчені молоді шахісти, які вже стукають в двері кімнати професіоналів і, як показав час, майбутні суперелітні – гросмейстери,(наприклад, Левон Аронян). Тому заздалегідь ми зрозуміли, що буде не солодко. Крім того, вінничанин молодший на рік від своїх суперників. Але на всі турніри ми їздили з оптимістичним настроєм, тому надіялись на успішний виступ. Сергій важко почав турнір, в першому ж турі в нічийній позиції не встиг зробити 40-й хід і прострочив час з майбутнім супер–гросмейстером індусом Крішнаном Шашикіряном, а в п’ятому – програв майбутньому члену олімпійської збірної Росії Дмитру Яковенку. На медаль шансів не було, потрібно було заспокоїтись, не провалити турнір, прийти в себе і достойно закінчити турнір. І я думаю, що з цим завданням вдалося справитись (7.5 очок з 13 можливих і 30 місце). Моя інша підопічна на цьому турнірі – Аня, навпаки, почала турнір впевнено і довгий час була в групі лідерів. Але на фініші здала і з 8 очками була у двадцятці. Чемпіоном став кубинський юнак Лазаро Брузон. Останнього вечора у великому холі готелю після закриття турніру було гамірно, усі мали святковий піднесений настрій та відпочивали по-своєму: хто обмінювався адресами з новими знайомими, хто жартував в компанії рідною мовою, незрозумілою для більшості, але це не заважало слухачам при цьому «падати» зі сміху. Та найкраще шоу, звичайно, за шахівницею. Гра в бліц на виліт, зо два десятки бажаючих в черзі і стільки ж глядачів… Спостерігати за грою юних талантів світу було справжньою насолодою. Сергій не хотів «забивати» чергу, видно, набридли вже шахи, а мені хотілося хоч раз спробувати свої сили. І ось після годинного очікування я все-таки сів за шахівницю. «Давай, тренере», – підбадьорив мене Федорчук. І що ви думаєте? В мене «пішла мастішка», я по черзі обіграв двох індусів, Шашікіряна та Харікрішну, кубинця Брузона, Левона Ароняна, а також дівчину Мкртчан Ліліт, тобто, усіх майбутніх гросів, які зараз в сотні кращих шахістів світу. Отож, перемога над молодою збірною світу з рахунком 5-0! Всі глядачі здивовано почали питати, хто це такий і який в нього рейтинг, на що Сергій жартуючи відповідав: «Це кращий тренер, міжнародний майстер з рейтингом 2500». Отаке в мене було тоді творче піднесення, хоч тренером я ще був молодим і зеленим, кандидатом в майстри і рейтинг мав далеко не 2500. Повернувшись до столиці, відчитався у міністерстві, але там виступом команди були невдоволені, бо кошти, мовляв, витрачені, а медалі не привезені. Мене навіть змусили написати пояснювальну записку з цього приводу. Але, на мою думку, поїздка була для мене дуже вдалою! Побачив трішки світу, а головне придбав безцінний тренерський досвід! Далі буде…